…Існують вистави, після яких хочеться залишитися самому, і думати, думати, думати… Перегортати знову і знову у пам'яті події двох-трьох годин, що вмістили в себе глобальні людські питання, відповіді на які людство шукатиме століттями…

Вистава Київського академічного театру юного глядача на Липках "Мій бідний Марат" - саме така вистава. І дякувати за ці, сповнені сенсу, години життя, що спонукають нас зайвий раз зануритись у глибини свого єства, ми маємо всім творцям вистави - і драматургу, і режисеру, і сценографу, і акторам.

П'єса О.Арбузова "Мій бідний Марат" написана ще у 60-х свого часу була досить популярною і не лише у радянському просторі, а й за його межами. Сьогодні вона звучить, звичайно, інакше ніж колись. Відійшли на другий план агітаційні комуністичні монологи і герої стали не радянськими розбудовниками світлого майбутнього, а звичайними людьми, що опинились у класичному трикутнику почуттів.

Війна…Блокадний Ленінград…Смерть, голод, холод, разруха… І серед цього жаху зутрічаються троє - Марат, Ліка і Леонідік.

Спільна біда зближує. Можливо зустрінься герої при інших обставинах і почуття їх мали б інший характер, і не відбулись би ці події, і не пронесли б вони це почуття крізь все життя. Але як розв'язати цей любовний трикутник? Адже вони не можуть жити разом, але й один без одного теж не можуть. Хто має піти? На ці питання дасть відповідь лише час. Взагалі час у в цій виставі займає важливе місце. Режисер підіймає такі теми, як людина і час, їх співвідношення, відповідальність перед часом. Недарма на стіні написані слова: "Куди зникакають всі дні?", адже так часто ми втрачаємо дорогоцінні хвилини задарма, потураючи своїм вадам - надмірній амбіційності, гордості, впертості.

На малій сцені театру все сприймається набагато гостріше, адже дія відбувається безпосередньо у центрі залу і глядачів з акторами нічого не розділяє. Ти близько бачиш очі акторів, чуєш найменьшу зміну інтонації голосу, відчуваєш кожну енергетичну хвілю. А особливо цікаво за цим спостерігати коли в першій дії герої залякані війною, але ще наївні підлітки, з притаманним цьому вікові максималізмом. Світла наївна дівчина Ліка (Олена Гончарова), трохи сором'язливий, закомплексований Леонідік (Руслан Гофуров), веселий, енергійний Марат (Олексій Зорін).

Змінились вони вже в другій дії - Ліка стала спокійнішою і більш розважливою, повернувся з війни скалічений але сповнений надіями Леонідік, повернувся й красивий, справжній герой Марат. Саме у другій дії гостро відчувається різниця між Маратом і Леонідіком. Вони розуміють, що один з них має піти. Марат-Зорін в цей момен сповнений гордості, почуття самоповаги, він стриманний і зовні спокійний, і лише погляд видає хвилювання. Леонідік-Гофуров метушливий, безпорадний, малодушний, так і не наважився зробити рішучий крок.

Третя дія вражає перемінами. На сцені лише картонні коробки в які стомлена чи то від роботи, чи то від життя Ліка складає газети, готуючись до переїзду. Коробки і газети …більше нічого…це все, що залишилось від мрій післявоєнного часу, немає столу з білою скатертиною та й підвіконня, яке на мить у другій дії стало гойдалкою для Ліки сповненої мрій і надій, знову стало підвіконням. Ліка стала дещо грубоватою, дуже серйозною, роздратованою. Леонідік - явний невдаха, та й до всього алкоголезалежний. І у цей світ зруйнованих мрій вірветься Марат, стомлений і розбитий. Він здійснив свої мрії, він став інженером і будує мости, але це виявились не потрібним без головного мосту - між ним і Лікою. І тоді, нарешті, у Леонідіка вистачить сили залишити їх у двох. Та чи зможуть вони тепер без Леонідіка?

Почуття, реальність, мрії, надії, сподівання, розчарування, безвихідь - все тісно переплілось між собою створивши розповідь про трьох реальних людей, з, наперший погляд, звичайними проблемами, які так складно виявилось вирішити.